Головна > Блог > Блоги > Читаємо з дітьми

Я – мама двох близняток-дівчаток. Той факт, що мамою я стала вперше, помножений на задавнений синдром відмінниці, передбачає намагання бути у всьому ідеальною. І знаєте, якби не брак вільного часу, то були б перечитані всі статті «за списком», як мінімум, перескролені всі розмови досвічених матусь на форумах тощо. Але, на щастя, так системно ще нікому не вдавалося підготуватись до …та до будь-чого. І це прекрасно, бо автоматично залишається вільне місце для інтуїції, щасливого випадку та невеликих (сподіваймося) ґуль власного досвіду. Але зараз – жодного травматизму.

Побалакаємо про книжки!

Пам’ятаю, ще до та під час вагітності малювала собі в уяві картинки того, як же нам буде весело із малечею. В тому числі – вчити віршики, показувати малюночки, гортати сторінки… Тому перша власна книжка донечок з’явилась, як мені здавалося, геть рано – в їх неповні 5 місяців. Як вже було сказано, не маючи жодного теоретичного багажу про «правильне читання» з малюками, я для себе вирішила, що книжка в будь-якому разі не зашкодить. І відтоді щоденним ритуалом стало прочитання невеликого вірша з демонстрацією «жучків та слоників». Пригадую, як усіх навколо тішила реакція двох дрібуль  – широкі беззубі посмішки – на перші ж вже знайомі рими.

Наша читальна ідилія почала руйнуватись відразу, як тільки дівчата освоїли власні кінцівки. Відтоді ситуація лише погіршувалась у тому сенсі, що тепер вони геть не збиралися спокійно лежати і слухати все, що там мама наготувала до прочитання. Спочатку я зауважила, що процес перестав викликати звичний інтерес: адже навколо стільки цікавого! А далі, чим мобільнішими та спритнішими ставали дітки, тим важче стало в принципі оберігати книжки від чіпких рученят, а потім і від зубенят. Після деякого періоду впертих намагань я здалася, поховала реманент і змирилася з тим, що, очевидно, зашвидко проявила ініціативу.

Вся ця повчальна історія, врешті, продовжилася у той спосіб, що після кількох місяців безкнижків’я, аж десь після року і приблизно двох місяців, я помітила, що дещо змінилось. Хоча й надалі час від часу з’являлися невеликі виїмки навіть у найтвердіших картонках, малята почали демонструвати інтерес не лише гастрономічний. Справжньою насолодою стало спостерігати, як швидко прогресує їхнє ставлення до книжок. Уже нині, через якийсь місяць, донечки цілком свідомо приносять ту чи іншу з виразним (поки що безмовним) проханням «почитати». Чому написала це у лапках? Тому що читати сторінки доводиться у випадковому порядку. Та й, власне, до читання рідко доходить. Але ось знайти зірочку, грибочок чи рибку ми вже вміємо.

На такій оптимістичній ноті я вирішила, що цікаво було б десь підглянути, як же все-таки читати діткам «правильно». Знову в лапках і знову недаремно, бо чим далі, тим краще розумію, що не існує єдиного «правильно» для різних зв’язок дитина-мама. Але зрештою, переглянувши рекомендації …., я черговий раз переконалася, що мамина інтуїція – це суперсила! Дивувало, наскільки точно на якомусь там сайті американських педіатрів описано всі пройдені нами етапи: і емоційний відгук на ранні декламації, і «гризоту», і наступний прогрес.

Отже, по-перше, на усіх без вийнятку ресурсах лунає заклик читати не просто з народження, а  до нього. Звичайно, перечитана пузику Британська енциклопедія не гарантує народження генія…. Але цього і не треба. Найголовніше у ранньому читанні – те саме «найголовніше», що стосується усіх інших починань, пов’язаних з дітьми – отримувати обопільне задоволення. Такий шаринг емоціями є безцінним з точки зору закладки майбутнього невидимого зв’язку із зростаючим малям. Не тільки читати – але й співати, купатися, бавитися, дуріти, масажувати, і так далі до бекінечності – все варто робити лише з гарним настроєм. «З-під палки» жодні розвиваючі вправи не допоможуть. А читання…. невже варто псувати собі такий чудовий спосіб відпочинку, та ще й ризикувати майбутньою любов’ю дитини до книжок? Тільки у задоволення! Це така собі перша заповідь. Крім того, є думка, що створення читальної традиції в обіймах мами сформує приємний асоціативний фон, який допоможе виростити майбутнього книголюба. І при цьому дитині до певного віку (я би сказала, ледь не до року) зовсім байдуже, що саме їй читають – то може бути щоденна газета, «доросла» книжка чи етикетка. Головне – з правильним настрОєм, виразно і весело. Чому б не проспівати шматочок чи не «зробити великі очі» в іншому місці?

По-друге, ніхто насправді не може однозначно і математично довести «ефект» від раннього читання, але різні емпіричні дослідження вказують на те, що дитина певний час просто акумулює почуті слова, мелодику рідної мови, інтонації. Ми ще довший час можемо зневірено махати рукою на «малого німця», а у тій голівці вже починає активізовуватися потужна база даних, яка наповнювалась рік чи й довше. Я ще на власному досвіді не пережила оцього чуда ­– переходу малятка до людини балакаючої (такого собі гомо-вербаліуса), але думаю, що це схоже на поступове наповнення шклянки, коли кожна нова крапля може стати останньою і таки завершити процес. Так от, раннє читання як різновид говоріння і є джерелом отих крапель. Якщо конкретніше, то було доведено, що вже у 18 місяців відчутною стає різниця між дітьми із сімей різних соціо-економічних верств населення. А у трирічному віці малюки з малоосвічених сімей мають словниковий запас у 30 мільйонів разів менший! Таку прірву потім нічим не заповниш. Можна назбирати гроші та зрештою «вивчити» дітей, але отакого початкового імпульсу вони вже не знатимуть – все буде компенсовуватися як мінімум важкою працею.

Моє «по-третє» продовжує перші два. Бо, з одного боку, не конче саме читати, щоб немовля чуло мову. Можна просто балакати, коментувати все навколо, вигадувати врешті-решт. Тобто, знову-таки, робити те, що приємніше. Але мала рацію якась мама на якомусь форумі щодо того, що часом так втомлює перераховувати все навколо – і тоді виходом стає читання книг. А з іншого боку, балакання мами та навіть вигадування нею історій завжди базуються вже на її власному словниковому запасі. А з книгою завжди є імовірність почути щось нове.

Четвертим пунктом – про організацію читання. Відомо, що діти легко звикають до розпорядку. Це неабияк полегшує мамську роботу (бо малюки позіхати починають за розкладом, а старші, кажуть, самі приносять черевички, щоб збиратися на прогулянку). Крім того, наче в мудрих книжках пишуть, що передбачуваний більш-менш день є сприятливим для дитячої психіки. Так от, читанню радять також відвести повноцінне місце у розкладі: щоб дитина наперед чекала цієї приємності та звикала до нової традиції. А ще краще, коли вона укоріниться у житті всієї сім’ї. Хоча то вже звучить як страшний архаїзм, але, може, часом варто замінити сімейні перегляди фільмів отакою старосвітською ідилією, га?

Ну і вже без пунктів, а сухим переліком нижче викладаю свою компіляцію прочитаних порад.

Для найменших діток, які вже здатні розглядати зображення:

– Добрими є книжки з великими чіткими малюнками, але без їх нагромадження: краще один-два на сторінку, та ще й з виразним контрасним фоном.

– Знайомство із тваринками чи навіть речима краще починати з реалістичних зображень, щоб від початку не запам’яталося, що слоники є рожевими та ще й, скажімо, катаються на роликах. Чим старшою стає дитина, тим більше вигадки можна привносити – і все одно буде розуміння того, як виглядає слон насправді.

– Тексту має бути мінімум, проте таки добре, коли він є – час від часу водячи пальцем вздовж рядків, дорослий вже від початку ознайомлює дитину з друкованим словом.

– Добрими є ритмічні прості віршики – вони заспокоюють і навіть заколисують.

– Звичайно, що пригодяться усі сучасні «інтерактивні примочки» у вигляді дірочок, в які треба запхати пальця, кишеньок, куди можна щось сховати, чи навіть маленьких дзеркалець.

– Книжки не в останню чергу вибираються за їх надійністю та гризостійкістю: картонки, дерев’яні, тканинні та пластикові… – допускається увесь спектр матеріалів, якщо вони є безпечними та міцними.

– Сеанс читання має тривати геть недовго, бо інакше малюк переключить увагу на щось інше.

Для малят після року та до двох:

– Цікаво буде послухати «4D»історію: коли і з інтонацією, і на фоні вітер завиває, а ще й ворушить чуба… Взагалі не треба боятися дуркувати з дітьми – це класний шанс знов відчути себе малим і безтурботним.

– Інтерактивність виходить на перше місце: не так цікаво читати за сюжетом, як разом шукати малюнки, бавитись у «запитай-скажи», і так далі.

– Всіляко заохочується торкання: виявляється, що навіть просте перегортання сторінок стимулює дрібну моторику, а це ж чуть не основна мантра для батьків після-річок!

– Тим більше треба показувати, що слова читаються по черзі і зліва направо, демонструвати, що ці чорненькі рядочки знаків – це не жучки чи мурашки, а щось значно цікавіше.

– Надважливо вміти «персоналізувати» будь-яку книжку. Треба вміти «зчитати сигнали» конкретного маленького слухача, повернутись часом до приємного йому місця, а десь – далеко відійти від основної сюжетної лінії.

Для старших діток, років до трьох:

– Можна спробувати читання вголос. Навіть якщо бешкетник у даний момент втікає і робить вигляд, що йому нецікаво – він все слухає!

– Працює трюк із свідомим допусканням помилок. Бо ж малі всезнайки часто запам’ятовують улюблені книжки до останньої букви. Тож, якщо злегка відійти від написаного – не-слухач негайно поспішить виправити помилку.

– Можна влаштувати гру із закінченням фраз з уже знайомих книжок.

– Читати часто, але коротко і щось просте. Не боятися вмільйонне взяти ту ж книгу – оці улюблені, зачитані до дір, запам’ятовані на зубок – вони заспокоюють і вселяють відчуття надійності всього навколо.

– Знову ж таки і незмінно дуркувати. Можна влаштувати «читальний ритуал» із спеціальним троном і костюмом, або все організувати у вигляді гри. Рецепт простий: фантазія + крапля бажання.

– Добре обирати книги з відтвореннями подій щоденного життя: коли у книжці герої теж лягають спати, їдять кашку чи купаються, то таким чином розвиваються асоціації із власним життям, книжка «оживає в голові».

Отак багато порад і підказок… Хтозна, чи вдасться мені виховати любов до книжки. Та й не переконана я, що це мусить бути саме у такі формі. Але так хочеться їм подарувати одну з найпростіших насолод… Пригадую себе, десь починаючи з молодшої школи, і те відчуття вільного падіння, коли неможливо зупинитись читати. Неможливо відкласти цікаву книжку, навіть якщо мама вже вдесяте гримає, щоб я сіла за підручник. Неможливо навіть коли літо і прийшла найліпша подружка, якій дуже не терпиться чкурнути надвір. Неможливо, хоч і на носі іспит чи треба писати звіт. Світ має почекати до останнього абзацу і крапка.

© Олеся Мриглод