Головна > Блог > "Як Даринка по хмарках скакала" [уривок з книжки Максима Бондаренка]

А як Ви відповідали дітям на їхнє питання про те, звідки вони взялись? У нас із тим проблем не було!.. Звісно, що ні про який обман типу «принесла лелека», «купили в магазині» чи «знайшли в кукурудзі» мова навіть не йшлася! Звісно, ми підготували собі заготовку про «принца» і «принцесу горошинку» та як вони зустрілися всередині мами… аж якось тоді ще чотирьохрічна Даринка нам видала:

— А я знаю звідки я взялася!

— О! — здивувалися ми з Олею хором. — І хто ж то тобі сказав? Звідки Ти знаєш? — а в думках уже почали перебирати наших друзів, хто й що міг ляпнути. На думку спадав тільки хрещений батько Даринки, він, як філософ (хоча сам і ображається, коли я його так називаю) тоді ще навіть не цікавився теорією плоскої Землі, але багато вже писав про Віру. Інші соромились або поважали наше право першості як батьків, щоби говорити на такі теми. А Даринка знай собі так спокійно далі:

— Та, то я від себе. Так пам’ятаю.

— І що ж Ти пам’ятаєш? — запитав я.

— Скакала я собі в Небі по хмарках, бавилася з ангеликами, аж тут підійшов до мене Ісус, поклав мені руку на плече й каже: «Дивись!» І я дивлюсь кудись вниз, хмаринки розступились — і я побачила вдалині Вас, як Ви разом були, такі малі, бо то далеко було. А потім Ісус додав: «Досить тобі бавитись, час йти до них. Вони вже чекають».

— А що потім? — ледь стримувався я.

— А потім? Потім була темрява, і я була там. А потім — БАЦ! Світло! І я народилася.

У нас тоді, немов аж мурашки по шкірі побігли від такого почутого.

І хто тут нічого не розуміє?!

Навіть тепер, коли їй от-от виповниться десять років, і вона готується урочисто заграти на своїй ірландській арфі концерт, далі справді щиро вірить, що… тут — пряма мова нещодавно записаного її свідчення:

«Я, коли була мала,думала… і зараз так думаю й буду думати те, що ми були всі спочатку на Небі. Там, як тут, де нас батьки народили. Тільки там це — Ісус і Марія. Бог нас там сотворив і виростив. А як ми трошки підросли, думаю, нас сюди послали, де наші батьки. То як в інші країни батьки дітей посилають, щоби вони чогось навчились. А поки ті діти не навчаться, то вони їх не впускають до свого дому. А якщо діти освіченими людьми стануть, тобто вже навчилися тут, на Землі, то тоді вони повертаються до Неба, як додому».

Щиро Вам зізнаюсь, у мене є така підозра, що діти — це чисті провідники з невидимим Світом. І тільки, коли ми доростаємо, так спішно хочемо стати дорослими, нас вставляють у рамки планового навчання на роки, а потім ми обростаємо обов’язками по роботі й господарству, тратимо купу часу й зусиль на щось, що здебільшого не є необхідним, обкладаємось дорогими гаджетами, щоби забутись і дати собі втекти у світ ілюзій від тої сірої реальності і… у певний момент для нас, з усім нашим життєвим досвідом, починає бути зусиллям зупинитись, щоби зазирнути в глибину свого серця й повірити в щось, що діти сприймають на віру, так просто…

© Уривок з книжка Максима Бондаренка “Неймовірна пригода батьківства”, видавництво “Книговир”